Небо розміром у кришку каналізаційного люка. Скільки безпритульних дітей споглядають світ через отвори підвалів, теплотрас та покинутих будинків? Чому раз у раз втікають із притулків та лікарень? Вічні біженці, або як витягти дітей із самого дна…

    Одеса. Літо. 2009 рік. Безпритульних дітей знаходять просто на пляжі. У сезон сюди з’їжджаються сотні безхатченків з України, Росії, Молдови та Казахстану – полювати на заможних туристів. Це їхній зоряний час: найменший заробіток прохача за день – 100 гривень.

    Одеса. Грудень. У розваленому будинку, в наркотичному дурмані зимують безпритульні. За їхніми плечима – безліч втеч із дитячих будинків. Та свою примарну свободу, що крім холоду і вошей нагородила їх невиліковними хворобами, вони не хочуть втрачати.

   Сергій Костін, директор благодійного фонду: «Сегодня очень большой процент среди этих подростков (по нашим исследованиям, это 27%) – это ВИЧ-позитивные. Что касается гепатита С, то зараженность еще выше, чем ВИЧ-инфекцией У многих из них туберкулез, огромный ворох проблем, который необходимо решать».

   Наташі от-от народжувати. На вулиці дівчина більше 5 років, і зараз їй 21. Час бродячого підлітства, коли її ще можна було врятувати – втрачений. Тепер вона – наркоманка зі стажем і купою хвороб. Вані – 16. Він утік з інтернату через знущання старших. Хлопець теж вживає ін’єкційні наркотики.

    Іван, безпритульний: «Я сначала кололся полгода, потом завязал на год. Сейчас опять где-то год. Тяжело уже бросить».

   Інна, працівниця благодійного фонду: «Эти дети уже потеряли надежду, что государство поможет им. Вот этот мальчик Ваня же вам рассказывал, что его обижали в интернате, и никто за него даже не постоял, и он убегал оттуда. Он живет на улице».

    Наївно вважати, що діти втікають з інтернату лише через свавілля старших, бо не можуть себе захистити. Вулиця навчила їх виживати в екстремальних умовах. Вони – герої і жертви у власних очах.  

     Сергій, безпритульний: «Я вот не понимаю, кому вообще мы нужны. Вот вам нужны? Вам просто взять пленку, включить, и все». Сергію – 16. Батьки не виходять із запоїв. Хлопець не раз втікав з інтернатів і чесно зізнається чому.

   Сергій, безпритульний: «Почему детям не нравится в приюте? Да потому, что там курить нельзя, второе – бухать нельзя. А на улице – свобода, а там сидишь, как в тюрьме».

   Життя навчило його шукати і обігрівати житло, ховатись від міліції, красти і пити. Таких, як він, давно охрестили втікачами, адже більшість привезених до притулків важких підлітків повертається на вулицю.

   Тетяна Семикоп, начальник кримінальної міліції у справах дітей в Одеській області: «После длительного употребления наркотика, который называется болтушка, там полностью нарушается субординация, не работают мышцы ног, мышцы рук. Вы, может, видели: они на цыпочках ходят. Даже если они прекратили употребление наркотиков, они остаются инвалидами на всю жизнь. Эту проблему нужно решать, потому что труд милиционера превращается просто в неэффективное расходование сил и средств. Мы этих детей находим, привозим, через день – два они у нас опять на улице!»

   Щоб пролікувати безпритульника від наркотичної чи алкогольної залежності потрібна його письмова згода. Це замкнуте коло, адже такі діти не усвідомлюють небезпеки свого становища. Спеціалісти з виховання важких підлітків упевнені: сліпе слідування Конвенції про права дитини становить небезпеку для вуличних відчайдух.

  Сашкові – сім років. У притулок він потрапив через пожежу. Вогонь спалахнув у люку, де жив хлопчик. Батько загинув від опіків, а Сашко потрапив до лікарні. Звідти – у притулок. Довгий час він ні з ким не розмовляв і, як звірок, ховався під стіл. Таких, як Саша, вдається витягти з вулиці одразу. Інша справа – важкі підлітки.

   Тетяна Жадан, директор одеського дитячого притулку: «Куда деть тех детей, которые больны? Что с ними делать? Как их лечить? Больны венерическими заболеваниями, наркоманы, токсикоманы…»

  Тетяна Жадан упевнена: дітей, яких могли забрати з вулиці, уже давно забрали. Справжні проблеми почались саме тепер, коли просто неба лишилась «важка артилерія».

   Тетяна Жадан, директор одеського дитячого притулку: «По положению о приюте мы не имеем права принять ребенка в приют в алкогольном или наркотическом опьянении. Этих детей везут, если их выявляют, в лечебные учреждения. Эти больницы, к сожалению, открытого типа – нет у нас больниц закрытого типа. Самое первое и просто неотъемлемое их желание – уйти оттуда. Они не понимают, что они больны, и им нужно лечиться».

   Утікачів зі стажем тут знають в обличчя. Якщо вони прийдуть самі, їх підтримають, нагодують, але втримати не зможуть. Згідно з Конвенцією про права дитини, ті можуть самі обирати місце проживання. І, якщо двері відчинені в притулку, інтернаті чи лікарні, вони завжди знайдуть вихід.   

    Тетяна Семикоп, начальник кримінальної міліції у справах дітей в Одеській області: «Приюты говорят: мы уважаем Конвенцию ООН о правах ребенка, и ребенок сделал свой выбор: он не хочет здесь жить, он может уходить. И тут у нас происходит смещение приоритетов. Мы тут же нарушаем целую серию других его прав: право на то, чтобы быть здоровым, право иметь свой дом, право на то, что ребенок должен учиться. Неужели в том люке, в котором он проживал, соблюдено гораздо больше прав, чем в приюте?»

    Сьогодні на вулицях Одеси живуть принаймні 400 таких дітей. Не три тисячі, як було 3 роки тому, та все одно дуже багато. І подібна проблема не лише в Одесі.

   Ірина Качинська, начальник кримінальної міліції у справах дітей в Дніпропетровській області: «Они сами не хотят лечиться. Их устраивает тот образ жизни, который они ведут. Их лечит улица. Я считаю, что, прежде всего, детей, которые больны инфекционными венерическими болезнями, а также детей, которые больны наркоманией, токсикоманией, нужно лечить принудительно. Они еще не в состоянии самостоятельно принимать такие осмысленные решения. Их мышление и психика неокрепшие».

    Кардинальні пропозиції лікувати хворих дітей, не питаючи у них дозволу, звучать в Україні уже давно. Але їх уперто не чують. Бояться порушити права дітей.

   Юрій Павленко, міністр у справах сім’ї, дітей та молоді України: «Я противник закладів закритого типу. Більше того, сьогодні ми ставимо питання і про зміну – взагалі зміну системи покарання дитини, яка вчинила злочин».

   Артур, безпритульний: «Я почту ограбил и машину. Деньги нужны были на автоматы».

  Артуру – 14. Він – місцева знаменитість. Але, на жаль, лише для міліціонерів, які багато разів повертали хлопця до притулку. Він не хоче ані лікуватись, ані вчитись. Коли його однолітки вже закінчують 9 клас, Артур ледь справляється з дитячою казкою. Фахівці упевнені: важких підлітків навіть небезпечно поселяти у притулки. Для них потрібно створювати спеціальні реабілітаційні центри. Медики підрахували: дитина, яка нюхала клей протягом 11 днів, потребує двох років реабілітації. Що ж казати про підлітків, які місяцями вживають тяжкі наркотики та алкоголь? Невже можна просто поставити на них хрест? Фахівці упевнені: спеціальні центри медико-соціальної реабілітації могли б врятувати таких дітей.

   Зараз Вані 16. Він бродяжив з восьми років. Клей, випивка, крадіжки... Відділок, притулок, вулиця... Він пройшов усі кола і, можливо, лишився б на дні, якби не працівники благодійного фонду. У реабілітаційному центрі хлопцю надали медичну та психологічну допомогу. Тепер він учень Морського транспортного ліцею.

    Іван, безпритульний: «Я чувствую, что я нужен, что я что-то умею делать, и что я делаю. Мне очень помогают».

   Сергій Костін, директор благодійного фонду: «Просто забрать детей и поместить в приют – это только часть решения проблемы. Для кого-то из этих детей это выход, но не для всех. Да, вы провели детоксикацию, вы оздоровили его организм. А психологическое заполнение? Та пустота, с которой он встретится после того, как вы проведете очистку его организма? Когда мы отнимаем у него эту жизнь, мы должны заменить ее чем-то не менее значимым и не менее интересным для него. Надо думать чем».

    Проблему безпритульних дітей у Німеччині уже давно вирішують спільно з благодійними фондами і церквами. Там також існує система державних дитячих будинків, але саме доброчинні організації надають щоденну практичну допомогу цим дітям.

    Ганс-Юрген Гаймзьот, посол ФР Німеччина в Україні: «В Німеччині є організація «Офлоукідз», яка опікується дітьми вулиці. За її підрахунками, щорічно у Німеччині десь близько 2,5 тисяч дітей вулиці налічується, але із них лише 300 дітей наражаються на небезпеку постійного перебування поза сім’єю на вулиці. Якщо врахувати населення Німеччини у 82 мільйони, чи велика це цифра – 300 дітей? Я би сказав: велика».

   Сергій Костін, директор благодійного фонду: «Знаете, что необходимо, с моей точки зрения? Чтобы власть пересмотрела свое отношение к общественным организациям. Сегодня общественные организации реально заполняют вот эти вакуумные места, которые существуют в нашем обществе. Государство само не потянет и не в состоянии справиться с проблемой».

   Уже кілька років в Одесі працює соціальний патруль, який шукає та провідує безпритульних. Психологи і діти, які полишили бродяжництво, розвозять гарячі обіди, одяг, ліки та умовляють повернутись додому чи в притулок.

   Сергій Костін, директор благодійного фонду: «Многие их этих детей никогда не учились в школе. Нужно найти способы дать им образование в очень сжатые сроки. Мы здесь создали школу выравнивания. Наши преподаватели помогают детям преодолеть вот эту пропасть».

   Фонд створив масштабну програму з реабілітації таких дітей. Та допомогти усім тут не можуть. У центрі всього 25 місць. Потрібно створювати інші медико-реабілітаційні заклади. Спеціалісти вважають: на державному рівні цю проблему недооцінюють.

   Юрій Павленко, міністр у справах сім’ї, дітей та молоді України: «Раніше це були діти, які довгий час перебувають на вулиці, які вже вражені хворобою вулиці, і які після влаштування знову повертались на вулиці. Останній рік показав зміну тенденції: це діти, які нетривалий час перебувають на вулиці, це діти, по відношенню до яких легко вдається застосувати засоби реабілітації».

   Тетяна Семикоп, начальник кримінальної міліції у справах дітей в Одеській області: «Сейчас на улицах города осталась группа детей, которая уже имеет очень длительный опыт проживания на улице. Они уже втянулись в этот образ жизни, и никакие приюты им сейчас не нужны».

   Теорія і практика. За статистикою, 2005-го року з вулиць було вилучено 42 тисячі малих безпритульних, у 2009-му – 18 тисяч. Уп’ятеро збільшилась кількість дітей під опікою, в прийомних родинах та дитбудинках сімейного типу. Проведена колосальна робота, але помилково стверджувати, що дітей, які живуть на вулиці роками, немає. Вони є. І з ними потрібно щось робити. Поганих дітей не буває. Є лише недосконалі методи їхнього виховання. Це засвідчує практика Фонтанської школи соціальної реабілітації на Одещині. Її досвід сьогодні переймає вся Україна. У чому ж секрет виправлення важкої дитини? Багато з них прийшли сюди, не знаючи навіть букв, а тим паче нот. Але їм вдалося дуже швидко освоїти музичну грамоту і навчитись грати навіть на кількох інструментах. Причому грати так, що і дорослий позаздрить. Колишня закрита спецшкола для хлопчиків сьогодні приймає дітей з 8 років. Важко повірити, що багато з них скоїли злочини. Фонтанська школа першою в Україні поєднала психологічну, навчальну та медичну реабілітацію. Дисципліна, посильна праця, спільна мета.

   В’ячеслав Баранов, директор Фонтанської школи соціальної реабілітації: «Мало иметь знания и опыт. Главное – гореть и желать убрать плохое из детей, и бороться с этим плохим. Не с ребенком, а с тем плохим, что в ребенке».

   Акцент зробили на індивідуальності. Хлопчикам підтягують знання у класах корекції. Підтримують починання у спорті, прикладному мистецтві, музиці. Після закінчення школи допомагають вступити до ПТУ. Діти звідси не втікають, хоча могли б – за великого бажання.

   Володя Гусевський, колишній безпритульний: «Хотелось убежать все время от проблем. Теперь я понимаю, что это неправильно – убегать от проблем. А раньше всегда: проблема – убежал, проблема – убежал. И потом ловят и говорят, что тебя – или в спецшколу, или будешь под строгим присмотром. И так каждый раз…»

   Володя Гусевський – єдиний хлопець, що втік з Фонтанської школи, але його повернули. Він з 11 років жив на вулиці. «33 нещастя» для одеської міліції: токсикоман, злодюжка, вічний утікач... Душа люківської компанії. Сьогодні Володя дуже змінився. Він розкрив у собі неабиякий талант гри на саксофоні і хоче вступити до музичного коледжу. На вулицю його більше не тягне.

   Володя Гусевський, колишній безпритульний: «Первая победа – это над своим характером. Я очень много изменил. У меня было очень много проблем. Как говорят, самое тяжелое – это победить себя. Победить кого-то – это легко. Я очень долго исправлял свой характер, свою вспыльчивость, но сейчас терпимо уже…»

Ольга Волинська